Які на смак дев’яності роки?

Мої дев’яності

Мою першу ляльку Барбі звали Діаною і мама привезла її мені з Польщі. І це була найкрасивіша у світі лялька.
Вже потім, коли мами не стане, мені насниться, що вона знову сідає у величезний автобус, який повезе її до Польщі — і я її проводжаю. В такий самий автобус, у який наяву проводила до Польщі бабусю.

«Які на смак дев’яності?» — запитує сучасна реклама, намагаючись продати підліткам чипси.

Для мене дев’яності на смак, як желейні ведмедики, які мама теж тоді привозила з Польщі і які для нас із молодшим братом були справжніми скарбами. Досі щоразу, коли буваю закордоном, йому такі приводжу — але польські й далі найсмачніші.

Ми отримували по кілька ведмедиків з того заповітного пакуночка щонеділі, насолоджуючись мультиком «Мішкі Гаммі», і рівень насолоди не зменшував навіть те, що їх показував нам старенький бабусин чорно-білий телевізор у селі. Той самий, на який збігалися усі сусіди, щоб подивитися «Рабиню Ізауру», а згодом і «Санта Барбару». В «Интересной газете» я малою тоді вичитала, що можна програмувати свої сни — і підбила усіх дітей долучитися до організованого мною злочинно-метафізичного угрупування, де ми програмуватимемо свої сни і там, уві сні, будемо карати негативних героїв серіалів. Мені навіть вдалося побачити один сон, де я спромоглася покусати якогось негідника із «Просто Марії» чи «Санта Барбари». Чи, може навіть, її саму, найбільшу негідницю, Лорену. Їхні імена назавжди з нами.

Мої дев’яності на смак як шоколадний батончик від Cadbury, що його я бачила в рекламі і ніколи не куштувала. Але його обгортка була фіолетовою, а реклама здавалася якоюсь неземною.

Мої дев’яності на смак, як перший поцілунок Кенді. З мультика «Кенді Кенді», це було аніме, яке я дивилася після уроків, вже на кольоровому телевізорі вдома. Террі був поганим хлопцем, всі діла, набагато старшим за Кенді, і, на мій смак, дуже гарним. Террі (назавжди залишився у списку моїх персональних секс-символів) тоді сказав їй, що мовляв ти надпила із моєї пляшки, отже, хочеш знати, які на смак мої губи — і поцілував її. Або це було з губною гармонікою — дивно, я не пам’ятаю достеменно. Але цей поцілунок мусив бути на смак таким, як жувачка Мамба. Або Маоам.

Мої дев’яності на смак, наче варені раки, які я вперше скуштувала на родинному святі. Їх наловив і привіз тоді мамин двоюрідний брат, і мав він того тижня кілька бланшів і здертих ран на обличчі, бо дорогою з Польщі його, бізнесмена, на його червоній машині, перестріли рекетири. Мої дев’яності на смак, як згущене молоко, яке я до того свята вишкрібаю-вилизую зі стін миски, звідки допомагала перемащувати вафлі на торт чи можливо, й сам Наполеон.

Я ці всі смаки пригадала не лише через рекламу. Нещодавно приятель з Черкащини розповідав, як у дев’яності їхні батьки возили електричками на продаж до Москви телевізор, який якщо щастило, вдавалося якось вигідно роздобути на місцевому згасаючому заводі. І з того проданого телевізора жили. Та що там телевізор, я почула потім, у 1990-ті люди їздили електричками дві доби із Черкащини до Москви, щоб продати на вокзалі картоплю і квашені огірки — і це тоді було вигідно.

А ваші їздили до Москви? — запитали мене. Та ні, кажу, наші більше їздили до Польщі. От і уся геополітика.

Мої дев’яності на смак як неймовірно хімічне польське морозиво Panda, що його приносив тато. Воно не замерзало взагалі. Мої дев’яності на смак як жахливий маслозамінник Veto, що його було тоді крутіше їсти, ніж справжнє масло. А масло тоді було неймовірно смачне і ще мало властивість застигати у холодильнику, на відміну від сучасного. Піком смаку дев’яностих було шоколадне масло, привезене бабусею морозного ранку з Острога.

А ще мої дев’яності на смак, як шоколадні британські цукерки, які бабусі надіслала її подруга. Вони, мабуть, були разом остарбайтерками у Німеччині під час другої світової, бо якимось чином подружка давно опинилася у Британії. А яким чином доходили від неї листи, я так і не розумію. Це були цукерки із красивезного адвент-календаря, де кожна мала іншу форму і лежала у своєму віконечку, і таким сюрпризом було очікування, якою ж буде наступна. Цукерки точно були британськими, пам’ятатиму на все життя цей смак молочного шоколаду і цю шикарну поліграфію — багряний, зелений, і витончене золоте тиснення. А от чи насправді це було подарунком із Британії чи від родичів з Москви — не пригадаю. Хоча діти мають назавжди пам’ятати, хто їм дарував цукерки. Принаймні діти в 1990-тих.

А у дітей, які зараз носять ці масивні білі кросівки — якісь інші дев’яності, казкові, вигадані рекламодавцями й ними самими, десь так, як радянські стиляги вигадували небачену американську моду. Романтичні, красиві, чепурні, ностальгійні — і такі ілюзорні-ілюзорні. Такі порожні і безпідставні, такі безсоромно імітовані й болісно пустодзвінкі. Сварю себе за це буркотіння, але мені чомусь важко змиритися із цими вдаваними дев’яностими, які зустрічаю на вулиці чи бачу в рекламі чипсів. Бо в мене десь досі стоять масивні білі кросівки з дев’яностих. З секонду. Але я тоді не хотіла білі. Я хотіла вибирати — але вибору не було. Було тільки те, що було. Тому напевно, мене й піддратовують сучасні діти у цих недолугих масивних білих кросівках — вони мають можливість обирати щось своє. Але вони чомусь обирають дев’яності.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram

Олена ПАВЛОВА



Джерело статті: “https://uainfo.org/blognews/1566305823-yaki-na-smak-dev-yanosti-roki-.html”

Похожие материалы (по тегу)

Редакция

Email: [email protected]

«Новый Регион 2.0» создан для активных пользователей сети Интернет: журналистов, блогеров, политологов, аналитиков, политтехнологов, действующих политиков и бизнесменов, «сетевых хомячков» и «пингвинов» – людей, которые принимают решения.